Tags

, , , , , ,

Ο καθεστώς του Πούτιν καταβροχθίζει τον εαυτό του, ο πόλεμος στο Ντονμπάς θα ολοκληρωθεί σε λιγότερο από 10 χρόνια – γνωστός δημοσιογράφος

Ο στρατιωτικός ανταποκριτής και συγγραφέας Σεργκέι Λοϊκό μίλησε για το νέο του μυθιστόρημα, αφιερωμένο στον πόλεμο στο Ντονμπάς

https://apostrophe.ua/ua/article/society/accidents/2017-08-04/putinskiy-rejim-pojiraet-sam-sebya-voyna-na-donbasse-konchitsya-byistree-chem-za-10-let–izvestnyiy-jurnalist/13727

Військовий кореспондент і письменник Сергій Лойко розповів про свій новий роман, присвячений війні на Донбасі

Військовий кореспондент і письменник Сергій Лойко розповів про свій новий роман, присвячений війні на Донбасі Сергій Лойко Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

СЕРГІЙ ЛОЙКО – журналіст, письменник, фотокореспондент, автор репортажів з “гарячих точок”, висвітлював події в Грузії, Абхазії, Нагірному Карабасі, Чечні, Афганістані та Іраку, а з 2014 року – і збройний конфлікт на Донбасі. Слідом за романом “Аеропорт” вийшла нова книга Лойко про війну в Україні – “Рейс”, сюжет якої зав’язаний на збитому в Донецькій області малайзійському лайнері. У першій частині інтерв’ю “Апострофу” письменник розповів про новий роман, про письменництво, найбільше зло в світі й закінчення війни на Донбасі.

– Після виходу в світ вашої третьої книги, роману “Рейс”, інакше, як письменником, вас тепер назвати не можна. Не журналіст, не фотограф або кореспондент, а саме письменник. Ви ким себе відчуваєте? Не сумуєте за “польовою” роботою військового фотокореспондента?

– Робота фотокореспондента ніколи не була для мене головною або єдиною роботою. Можливо, єдиний раз, коли я був у Ісландії, я зробив фоторепортаж з 37 фотографій, який практично без всякого тексту вийшов в The Los Angeles Times. Це була найбільша надрукована галерея за всю мою професійну кар’єру. А так я починав як перекладач, потім став репортером, потім став пишучим кореспондентом… При цьому я жодного дня не працював ні в одному російськомовному ЗМІ. Іноді щось таке російською мовою писав, але за це навіть грошей ніколи не отримував. Я це роблю, коли їхні прохання збігаються з моїм бажанням висловитися. Що стосується основної моєї професійної кар’єри, вона завжди була пов’язана з американською журналістикою. Я в першу чергу був пишучим кореспондентом. Потім уже, десь з 2004 року, я почав фотографувати. І за цей час у мене було надруковано близько 1000 фотографій.

– Але за останні два роки ви, здається, серйозно переорієнтувалися на сферу письменництва.

– Я ніколи в житті не вважав себе в професійному плані фотографом, ніколи не вважав себе в професійному сенсі журналістом, бо не вчився цьому ніколи. І вже тим більше не вважаю себе професійним письменником. Напевно, який-небудь серйозний критик скаже, що я – графоман, і він буде правий, тому що якщо серйозно ставитися до літератури, то кожен, хто не Селінджер, не Джеймс Джойс і не Лев Толстой, напевно, у якомусь сенсі графоман.

– І не має права писати?

– Ні, чому ж, має. Тому я заздалегідь приношу вибачення всім своїм читачам, якщо не доріс в їх очах до статусу справжнього письменника. Я з ними в цьому сенсі згоден.

– Якщо б ви зараз не писали книжки, чим тоді займалися б? Військовою журналістикою?

– Найбільше на світі я люблю риболовлю. Якби мені за це ще й платили, я міг би на це існувати, то все життя ловив би рибу і збирав гриби.

– У 2015 році ви зробили відомими на весь світ донецьких “кіборгів”, написавши роман-сповідь “Аеропорт”, а зараз в “Рейсі” піднімаєте тему катастрофи малайзійського Boeing на Сході України. Ви знаходите якусь просвітницьку місію в цих роботах?

– Це дуже небезпечна стезя – перетворюватися, як ви сказали, на просвітителя, взяти на себе якусь просвітницьку місію. Тому що просвітництво – це в якомусь сенсі пропаганда. Я не хочу бути зброєю пропаганди, я не хочу, щоб мої романи розглядалися як пропаганда. Саме тому я написав “Рейс” в ключі трилера, бойовика, детективу. Тема війни, тема російської агресії, на жаль, невичерпна. І я не ставлю за мету з цим боротися, тому що є спеціальні люди, які мають це робити. Але я можу розповісти читачам про те, як я до цього ставлюся, по-людськи. І я думаю, що “Рейс” приверне і вже привертає набагато більше читачів по всьому світу, ніж “Аеропорт”, тому що він зацікавлює навіть тих, кому до пори до часу тема російсько-української війни була не цікава.

– Але це ж може бути контрпропагандою. Спекуляцій на цю тему ж достатньо.

– Контрпропаганда – це теж пропаганда, розумієте. Це боротьба одного зла з іншим. Найкраща контрпропаганда – це щось робити правильно.

– Ви були в багатьох “гарячих точках” по всьому світу – Нагірний Карабах, Чечня, Афганістан – і знімали не менш страшні речі. Але написати вирішили ось тільки зараз. Що для вас особисто значить війна на Сході України?

– Якщо говорити про роман “Аеропорт”, то це було таке емоційне висловлювання за гарячими слідами. Практично я стояв ногами на вулкані цієї війни, а головою вже писав роман. Це навіть не роман, це, знаєте, з моєї точки зору, більше роман у фотографіях. Це така повість-сповідь, збірка оповідань, які на 90% засновані на документальних фактах. Крім того, це – збірка оповідань, об’єднаних не дуже вміло і, напевно, не дуже правильно цієї романтичної лінією, яка зараз мені здається не зовсім природною. Вона принижує військову складову книги, власне, те, про що й була ця книга.

– А в тій же Чечні хіба не було такого емоційного сплеску, після якого хотілося б написати або поділитися фотографіями?

– Досвід накопичується протягом життя, зокрема емоційний. Я 25 років працював журналістом у The Los Angeles Times, де у мене практично кожен рік було одне, два, а то й три військових відрядження. Я ніколи не був військовим журналістом, я взагалі не дуже розумію, що таке військовий журналіст. Військова журналістика – це та ж журналістика, яка включає в себе ще й спеціальний звід якихось правил. Тобі потрібно вижити на війні, щоб написати про те, що ти побачив. Ось цим військова журналістика відрізняється від журналістики мирних днів, де теж потрібно вижити, але це зробити набагато легше, щоб розповісти те, про що тобі хочеться розповісти. Накопичувалося все – і матеріал, і враження. І врешті-решт про це треба було написати.

Кореспондент The Los Angeles Times Сергій Лойко в зоні АТО Фото: КУРС
kurs.if.ua

А от зараз я тільки приїхав з Ісландії, країни, куди приїхали вікінги дев’ять століть тому. Їм сподобалося, їх все влаштовувало, було красиво, були ліси, були зелені поля.

– А їх зараз немає?

– Зараз меншою мірою, потім почали вивергатися вулкани. Там накопичилося все в природі, і острів перетворився на один великий вулкан. І так зі мною вийшло, накопичувалося все – і з’явилася книга, особливо “Аеропорт”, вона таким вулканом вихлюпнулася. А “Рейс” – це вже, так би мовити, вулканічний айсберг. У тій же Ісландії є льодовики, під якими вибухають вулкани. І від цих льодовиків відколюються айсберги і випливають в лагуну, а звідти вже в Атлантичний океан. І ось ця книга, “Рейс”, більше схожа на роман, ніж “Аеропорт”. Тут теж є відлуння війни, але вона трошки інша.

– Ви приблизно півроку працювали над книгою. Що для вас як для автора було найскладніше? Звідки брали інформацію?

– Сюжет книги я виношував 17 років. Тому, коли нарешті я вирішив писати, у мене в голові було все побудовано практично за розділами. Ви можете спитати, як 17 років тому, якщо Boeing збили всього три роки тому? Власне, основна подія в цій книзі – те, як загинули близько 300 осіб, які стали безневинними жертвами страшної неоголошеної війни, розв’язаної Росією, на жаль, моєї батьківщиною. У цій книзі це – головна подія, але в первісному варіанті головною подією були вибухи будинків у Москві. Сім’я головного героя гине під час цих вибухів, це 1999 рік. І головний герой є частиною цієї російської репресивної машини, волею долі – офіцер ГРУ, який воює в Чечні. І ось він повертається, так було в основному варіанті, в Росію. Після чергового відрядження він, обманюючи дружину, їде до своєї коханки, тоді як дружина з дочкою їдуть відвідати бабусю, будинок якої і підривають. І ось цей наш герой, який вів таке недолуге, неправильне життя, втрачає свою сім’ю, починає розслідувати цей злочин і врешті-решт доходить до самого верху.

Ясно, що трагедія Boeing, трагедія мешканців будинків у Москві, Волгодонську, в Каспійську – це частина однієї величезної трагічної лінії головного зла наших днів – Володимира Путіна, влади, яка тримається на кривавих провокаціях від самого початку. Він прийшов до влади завдяки кривавій провокації. Єдиною силою, якій потрібні були ці вибухи будинків у Москві, був він, тому що він готувався до виборів президента, а рейтинг у нього був 2%, і йому потрібна була якась страшна, переможна, коротка війна, хоча б по телевізору. І він її організував.

– Пообіцявши “мочити в сортирі”.

– Так, мочити в сортирі. Але і далі вся його влада – це суцільна провокація. Це провокація та імітація. Він – як колишній агент, але колишніх не буває в КДБ, він весь час живе легендою. Ось сьогоднішня його легенда – це те, що він – президент. І він щодня повинен обманювати населення, весь світ, примушуючи їх вірити в те, що він – президент. Але для цього він дуже часто вдається не тільки до цілування бурих ведмедів у якійсь сибірській тайзі чи порятунку амурського тигра, але і до таких страшних авантюр, як війна в Україні, війна в Грузії. Йому це потрібно для підтримки своєї влади, як він вважає. Війна стала для нього політичною зброєю. І взагалі-то про це книга. І один з головних героїв – це президент Росії, прототипом якого став Володимир Путін.

– Як вже зазначив у рецензії на книгу генерал-лейтенант ЗСУ у відставці Ігор Романенко, так і багато інших, в основі роману – реальне розслідування. Якими даними ви користувалися? Хто допомагав? Які висновки для себе зробили?

– Інформація про те, як збили Boeing, знаходиться у відкритому доступі. Якщо уважно вивчати, то можна виокремити кілька версій. У романі представлена одна з них, на мій погляд, досить переконлива – що хотіли збити один літак, а збили інший, стався такий черговий “факап”. У кожного путінського злочину є вуха, які з нього ж і ростуть. Вони роблять усі ці гидоти, але вони не можуть замести всі сліди, як у випадку з вибухами будинків у Москві. Зрештою, знайшли у Рязані цей цукор в мішках, а насправді це був гексоген, і вже навіть до початку чеченської війни було ясно, хто підірвав будинки у Москві. Так і тут: усім ясно, що Boeing збили російські фахівці, у принципі ясно навіть, як вони його збили. А навіщо це зробили – ось тут вже є кілька версій, одна з яких представлена в книзі.

– Так, у книзі ви наводите версію, що терористи хотіли збити літак “Аерофлоту”, а влучили у малайзійський… Це якось ще більш цинічною виглядає.

– Ні, не можна так міркувати, кого цинічніше вбивати – росіян чи не росіян. Вбивати нікого не можна. Не убий – це одна з головних заповідей. Путінський режим давно вбиває російських людей. Якийсь новий ступінь цинізму тут шукати не доводиться. Цей режим був злочинним і цинічним від найпершого дня. І незаконним, тому що відбулася узурпація влади.

– Відходячи від літератури, як оцінюєте в цілому розслідування цієї трагедії? Буде відплата? У книзі у вас в цьому сенсі хеппі-енд.

– Зло має бути покаране. У моїй книзі, як у пісні Висоцького: “чистая правда со временем восторжествует, если проделает то же, что явная ложь”. У моїй книзі головний герой, який загалом є негативним героєм, по суті все життя був на стороні зла, на темній стороні сили, мститься головним героям темної сили. Менше зло знищує більше зло, і справедливість у якомусь сенсі перемагає. Хоча реально я не вірю в те, що за життя Путін та інші одіозні представники його режиму опиняться на лаві підсудних за свої злочини. Утім, ніхто не вірив і в те, як закінчить своє життя Каддафі, коли підірвали літак над Локербі. Ніхто не вірив, що Радянський Союз перестане існувати, до 17 серпня 1991 року, така думка нікому навіть в голову не могла прийти. Людина смертна, іноді зовсім несподівано. Усяке може трапитися.

“Рейс” – третій роман Сергія Лойко Фото: Дарія Давиденко / Апостроф

– За сюжетною лінією головний герой роману Альохін втрачає сім’ю, яка летіла нещасливим рейсом через Донецьку область. І у випадку з головним героєм дуже показово, що війна приходить саме до людини, якій було абсолютно наплювати на неї. Але вона приходить і вбиває його сім’ю. За вашими спостереженнями, чи приходить розуміння в Росії, що насправді діється на Сході Україні? І головне – навіщо це все?

– Потихеньку приходить. Ви знаєте, ця книга зараз стає все більше і більше популярною в Росії. Я не очікував, що я на схилі свого життя перетворюся на письменника-дисидента, автора бестселера “тамвидаву”, як це називалося. Моя книга офіційно не заборонена в Росії, але є самоцензура, тому її не будуть видавати, і багато росіян звертаються до мене особисто і на офіційну сторінку роману “Рейс” з тим, щоб мати можливість отримати книгу. Її поки можна привозити до Росії, не знаю, як довго це триватиме. Чи є можливість просто надрукувати її в Росії, я поки не знаю, але знаю, що запит на цю книгу дуже великий. Особливо після численних інтерв’ю і надрукованих двох величезних уривків на “Снобі”. Російська ліберальна критика навіть більш доброзичлива до цієї книги, ніж я думав. Я отримав набагато більше позитивних рецензій на книгу “Рейс” в Росії, ніж, скажімо, в Україні.

– А чим ви пояснюєте такий інтерес до нової книги? Сама тема збитого Boeing викликає інтерес?

– Сама тема, так. Крім того, “Рейс” – це роман-трилер, роман-бойовик, роман-детектив. І для мене найголовнішим відгуком є відгук простих читачів, що “я почав читати і не зміг відкласти” або “я прочитала книгу за одну ніч”. Для мене ось це – найприємніший відгук, і я радий, що я зміг поєднати цей, сподіваюся, захоплюючий стиль трилера й детектива з цієї кривавою, важкою політичною канвою. Я думаю, для росіян ця книга дуже важлива, тому що вона, знову ж, багатьох змусить по-іншому поставитися до того, що робить Росія, наприклад, в Україні зараз. Мене часто лаяли російські критики і російські читачі за “Аеропорт”, за те, що війна в ньому показана однобоко, хоча я з цим не згоден. Але, ось, будь ласка, в “Рейсі” представлена ціла галерея “героїв” так званих. Від романтика “русского мира”, археолога з позивним “Копатель”, який навіть матом не вміє лаятися, до серійного вбивці, маніяка, у порівнянні з яким Чикатило і доктор Лектор взагалі відпочивають. І ось цей маніяк на кличку Офтальмолог став для мене символом цієї війни, він приїхав на цю війну, як на сафарі, де він може безкарно вбивати людей.

– У Офтальмолога є реальний прототип? Чи це збірний образ?

– Прототипи в цій книзі, звичайно, є, і їх чимало. Але щодо Офтальмолога… Не буду вам говорити. Це вже буде, як зараз люблять говорити, спойлер. Скажу лише, що те, що він робив і як він це робив, засновано на реальних фактах.

– На початку липня спецкор російської “Нової газети” Павло Канигін опублікував інтерв’ю зі Світланою Агєєвою – матір’ю російського військовослужбовця, затриманого українськими військовими у зоні АТО в Луганській області. Агеєва – чи не єдина мама, що наважилась на четвертий рік війни публічно озвучити, що її син є чинним контрактником армії РФ, надісланим воювати на Донбас. Як ви дивитеся на цю історію? Чи згодні з тезою, що мати Агеєва стала втіленням всіх російських матерів, які щиро не розуміють, що виховують не дітей, а гарматне м’ясо?

– Ще в романі “Аеропорт” у мене був цілий розділ, присвячений російській матері. Практично та ж сама ситуація. Я думаю, що мама Агеєва лукавить. Вона знала, що він воює в Україні, знала, чим він займається, але вона не могла вплинути на його рішення, і зараз вона не може по-іншому говорити. Звинувачувати її в тому, що вона виховала вбивцю, напевно, не дуже правомірно, тому що вона не хотіла, щоб він когось вбивав. У якийсь момент вона просто перестала контролювати його дії, його рішення, як дуже часто сьогодні буває у світі, коли пташеня вилетіло голубом з її гнізда і перетворилося на яструба завдяки цій путінської машині пропаганди, яка не залишає нікого без уваги. Він був військовим, він вибрав, на жаль, у Росії таку кар’єру, і будь-який військовий сьогодні опиняється в ситуації, коли він повинен вибирати: або йому піти, шукати іншу роботу, щось міняти в житті, або виконувати накази. А виконання наказів, звичайно, зручна позиція в якомусь сенсі. Але це – страшна трагедія російських матерів. І чим довше це триватиме, тим більше таких матерів буде, тим більше домовин буде йти в Росію.

– А скільки таких домовин повинно прийти в Росію, щоб зупинити це все?

– Агресія в Афганістані тривала 10 років. Я думаю, що тут все скінчиться значно швидше. Путінський режим пожирає сам себе. Американський Конгрес схвалив практично одностайним голосуванням нові санкції проти Росії, а Росія перетворилася на ізгоя на кшталт Ірану, Північної Кореї. Керівництво Росії займається тільки питаннями свого особистого збагачення. У керівництва країни немає ніякої ідеології, окрім ідеології особистого збагачення і поголовного обману. Це довго тривати не може.

Продовження інтерв’ю читайте на “Апострофі” найближчим часом.

Advertisements